Історія відносин між польським і українським народами сповнена прекрасних , добрих і героїчних вчинків, але, на жаль, також складних і драматичних подій. Ці два народи охрестилися майже одночасно і, хоча вони й черпали з різних християнських традицій (один — із латинської , а другий — із візантійської) , їхнє хрещення відбулося ще в межах однієї неподільної Церкви.
«Обидва наші народи пережили страшні трагедії ХХ століття , зазнаючи великого знищення з боку тоталітарних режимів — нацистського, комуністичного та крайнього націоналізму» (Заява від 9 червня 2015 року).
На жаль , кінець ХХ століття не був для нашої частини Європи рівнозначний завершенню епохи вбивств і етнічних чисток — аж до спроби позбавити окремі народи права на існування. Російська агресія проти України, що розпочалася 2014 року, а зараз набула форми повномасштабної війни, знову доводить: примирення між нашими народами та співпраця вільної Польщі й вільної України — необхідні умови миру в нашій частині Європи. В іншому разі карти розігруватиме «той третій».
Примирення — непростий процес. Він вимагає піднесення над звичною мірою справедливості , особливо з боку того, хто більше — часто небезпідставно — почувається жертвою. Коли формула «пробачаємо і просимо пробачення», яку 1965 року використали польські єпископи в листі до німецьких, викликала спротив частини польських католиків, єпископат Польщі в листі до вірян писав: «Немає невинних людей. Ми переконані , що якби навіть один поляк виявився людиною негідною, якби навіть лише один поляк протягом історії зробив негідний вчинок, то ми вже мали би причину сказати: “Перепрошуємо”, — якщо хочемо бути народом шляхетним і великодушним, народом із кращим майбутнім» (10 лютого 1966 року).
Бо всі ми «відчуваємо глибоку внутрішню потребу визнання різних проявів невірності євангельським принципам , яких нерідко припускалися християни як польського, так і українського походження… Час відірватися від болісного минулого!» (святий Іван Павло ІІ , Львів, 26 червня 2001 року).
Починаючи з 1987 року , ми реалізували багато спільних ініціатив заради примирення. Ми відкрито говорили про складні справи, називаючи, зокрема, волинські події вісімдесятирічної давнини «убивством і етнічними чистками , [жертвами яких] стали десятки тисяч невинних людей, як-от жінки, діти й особи літнього віку, насамперед поляки, але й українці, а також ті, хто рятував сусідів і родичів від небезпеки» (Декларація про примирення , 28 червня 2013 року).
У справі примирення йдеться не про те , щоб забути, а про те, щоб подолати зло з минулого, аби «завдяки очищенню історичної пам’яті всі були готові ставити вище те , що єднає, ніж те, що ділить» (святий Іван Павло ІІ , Львів, 26 червня 2001 року).
Звідти виростає спільний заклик до істориків про допомогу у встановленні істини про ті події , про масштаби драми, однак і про свідчення святості, що сяяла серед темряви — скажімо, на прикладі родини Ульмів: «Закликаємо польських і українських науковців продовжувати дослідження , що спираються на джерела, та співпрацювати задля визначення обставин тих жахливих убивств і для складання списку імен усіх постраждалих. Ми також бачимо потребу гідно вшанувати пам’ять жертв у місцях їхніх смертей і найбільших страждань» (Декларація про примирення , 28 червня 2013 року).
Сьогодні , після відкриття масових поховань у Бучі, Ірпені чи Гостомелі, ми всі розуміємо, як важливо однозначно назвати винних, ексгумувати жертв, вшанувати їхнє право на гідне поховання та людську пам’ять.
Однак спершу треба зауважити , що часто ті, хто хоче подолати в собі почуття образи, плутають прощення з примиренням — а це два різні, хоч і тісно пов’язані досвіди. Пробачення передує примиренню. Пробачення має характер внутрішнього досвіду. Воно відбувається в глибині серця й не залежить від ближнього. У примиренні натомість необхідна участь усіх сторін, утягнутих у конфлікт. Воно може ґрунтуватися тільки на взаємному пробаченні. Примирення може будуватися лише на правді та справедливості.
Після багатьох років спільних дій польських та українських єпископів обох обрядів можна сказати , що на папері примирення вже досягнули. Ми не сперечаємося щодо фактів із нещодавньої історії та їх оцінки. В останні трагічні місяці це втілилося в конкретних учинках, що виникають із відчуття близькості, зокрема емоційної, із нашими братами з нещастя. Мільйони поляків відкрили свої домівки та серця для біженців з України. Польський уряд надає допомогу як українським біженцям, так і Українській державі.
Чинимо це з огляду на наказ Євангелія , але також зі свідомістю, що цього разу українці борються «за нашу і вашу свободу». Парадоксально, що наслідком російської спроби знищити український народ стало зближення між нашими народами. «Де намножився гріх , там безмірно виявилася благодать» (Рим. 5 , 20).
Наш покровитель на шляху польсько-українського примирення — святий Іван Павло ІІ. Ми маємо пам’ятати про його ініціативу й особистий патронат над початком цього процесу. На початку свого понтифікату він казав: «Українці мають почуватися цінованими… Церква не має права відбирати в них історичної правди про них в ім’я екуменізму» (Ясна Гура , 5 червня 1979 року). У духовному дозріванні до того, щоб переступити через індивідуальний і народний егоїзм, ми потребуємо святого покровителя, який вестиме нас стежками навернення.
Віримо , що в ці скрутні дні ми записуємо нові важливі сторінки в книзі примирення, щоб змогти будувати наше спільне майбутнє як вільні з вільними та рівні з рівними.
«Християни обох народів мають іти разом в ім’я одного Христа , до єдиного Отця, ведені тим самим Духом, який є джерелом і законом єдності. Нехай пробачення — уділене й отримане — розіллється, як благодатний бальзам, у кожному серці» (святий Іван Павло ІІ , Львів, 26 червня 2001 року).
Варшава , 7 липня 2023 року
