Не всі з них на минулій Параолімпіаді завоювали медалі, але з кожного змагання вони привозять історії, що надихають. Параолімпійці грають у настільний теніс без руки і стрибають із пошкодженою ногою. Багато з них потрапило в спорт випадково: когось помітили й запросили на тренування, а хтось просто захоплювався фізкультурою в школі.
Параолімпійці часто в житті переживали пекло й реабілітацію після жахливих аварій. Їх об’єднує особлива риса: йти вперед, незважаючи на чужу думку та численні перешкоди.
Наталія Партика (настільний теніс)
Вона — легенда не тільки Параолімпіади, а й Олімпійських ігор. Дівчина, що народилася без правого передпліччя, грає у… настільний теніс. Її стиль, спосіб підкидання м’ячика характерні настільки, що їх знає чи не кожен польський спортивний фанат.
Пригадую, я спочатку робила все інтуїтивно. Узяла ракетку в ліву руку і м’ячик правою. Знайшла якийсь спосіб, щоб тримати й підкидати його. Це виявилося доволі-таки проблемним та хаотичним, але з часом, набуваючи досвіду, я все більше контролювала цей процес.
Наталія Партика. Джерело: WikipediaУ доробку 32-річної спортсменки десять параолімпійських медалей, з яких шість золотих. Наталія Партика не раз сходила на п’єдестали і непараолімпійських змагань (не в індивідуальній боротьбі), зокрема чемпіонатів Європи, доводячи, що може боротися нарівні зі звичайними спортсменками. Також дівчина успішно виступила на чемпіонаті Польщі й виборола кілька медалей в індивідуальних змаганнях.
Аліція Єромін (легка атлетика)
Історія кожного з параолімпійців унікальна. Але деякі біографії, як-от Партики та Єромін (у дівоцтві Фьодорова) майже ідентичні. Обидві народилися без передпліччя (Єромін без лівого), обидві взяли в руки ракетку для настільного тенісу. Проте до цього Аліція займалася популярним пінг-понгом.
У початковій школі мені розповіли, що існує щось таке, як спортивний клуб для людей з інвалідністю. І що можна туди записатися й спробувати свої сили у багатьох видах спорту.
Аліція Єромін народилася 1985 року, ще в ПНР. Тоді вигляд маленької дівчинки без руки шокував багатьох.
Коли я була дитиною, наше суспільство майже не усвідомлювало, що на світі є люди з інвалідністю. Бувало, коли хтось бачив мене на вулиці й помічав, що у мене немає руки — відвертався, тикав пальцем чи шепотів: «О, боже, бідна дитина». За останні роки, на щастя, багато що змінилося.
Аліція Єромін (на передньому плані). Джерело: Reuters / ForumСьогодні це найкращий доказ того, що обмеження існують тільки в думках. Спортсменка має в своєму доробку вже вісім параолімпійських медалей із легкої атлетики, адже ця дисципліна виявилася ближча її серцю, ніж настільний теніс. На параолімпійських іграх у Токіо Єромін виборола бронзу. Не вистачає їй тільки довгоочікуваного параолімпійського золота, зате є золота медаль чемпіонату світу.
Мілена Ольшевська (стрільба з лука)
Це одна з найбільш титулованих польських параолімпійок в історії. 2012 року в Лондоні і 2016-го в Ріо-де-Жанейро вона виборола бронзові медалі й не раз підіймалася на п’єдестали чемпіонатів світу.
Спорт у житті Мілени Ольшевської з’явився доволі випадково. Він цікавив її, але як уболівальницю. Дівчина сідала з татом на канапу і дивилася змагання польських спортсменів. І навіть не думала, що колись сама опиниться по той бік екрана.
У дитинстві Мілені було нелегко стрибати й бігати, як іншим дітям: на заваді стояв псевдоартроз та численні проблеми зі здоров’ям.
Права нога була коротша за ліву на 30 сантиметрів. Ходити було неможливо. Тож коли мені було 15, лікарі запропонували ампутацію й протези. Батьки вирішили піти на це, я погодилася. Потім було вже легше.
Мілена Ольшевська під час параолімпійських ігор у Лондоні, 2012. Джерело: Xinhua / Forum Коли дівчина вступила в університет, хтось запропонував їй спробувати себе в стрільбі з лука. А в Мілени такий характер, що вона не вміє відмовляти. Все почалося зі спроби, а закінчилося чудовою спортивною кар’єрою. І хоч у Токіо Ольшевська не виборола медалі, але справедливо вважається іконою польського параолімпійського спорту.
Ружа Козаковська (легка атлетика)
Під час параолімпійських ігор у Токіо легкоатлетка здобула золото в метанні булави (побила світовий рекорд) та срібло у штовханні ядра. Її перемогами жила вся спортивна Польща. Зрештою, не тільки спортивна: життєва історія Ружі Козаковської шокує.
Вже у вісім років я була в такому стані, що просила Бога забрати мене з цього світу.
Репортаж про дівчинку транслювало польське телебачення: мешкає в контейнері, хворіє, має інвалідність, а до всього над нею знущається вітчим. Коли маленька Ружа сиділа над книжками, то мала весь час бути вкрай уважною, щоб вітчим не кинув у неї сокирою.
Ружа Козаковська під час параолімпійських ігор у Токіо, 2021. Фото: Бартломєй Зборовський / Параолімпійський комітет ПольщіМаленькою я пережила справжнє пекло. Не могла ніде вдома сісти, бо вітчим завжди погрожував, що вб’є мене. Я часто тікала з дому — в одних колготках, на тріскучий мороз. Тому зараз я така спортивна: тоді доводилося тікати від нього, перестрибувати усе, що було на шляху та ще й у швидкісному темпі, щоб він не наздогнав.
І хоч тепер вітчим у в’язниці, спортсменці все одно непросто: немає сприятливих умов для життя, не кажучи вже про тренування. Та все ж це не заважає їй здобувати блискучі перемоги, як під час параолімпіади в Токіо.
Рафал Вільк (шосейний велоспорт)
На відміну від багатьох параолімпійців, спорт (спідвей) був у його житті ще до травми. А після реабілітації спортсмен просто змінив дисципліну. Все сталося 2006 року, коли в жахливій аварії Рафалу Вільку паралізувало ноги й він назавжди опинився прикутий до інвалідного візка.
Спочатку я не усвідомлював серйозності травми. Пригадую, як у лікарні в Тарнові вийшов із братом на прогулянку. Я був такий слабкий та безпорадний, що брату довелося штовхати мій візок. Мене це налякало настільки, що я розплакався. І подумав, що коли так піде далі, то хтось має мені в усьому допомагати. Я не хотів такого життя. А пізніше, вже під час реабілітації, я почав сприймати це як змагання.
Рафал Вільк, 2019. Джерело: Agnieszka Koterba Fotografia / FacebookІ це змагання триває досі. Тільки не в спідвеї, а у велосипедних гонках: Рафал Вільк пересів на хендбайк. Він тричі здобував олімпійське золото (двічі в хронометражі та раз у спільному старті) і раз — срібло. У Токіо спортсмен теж чудово виступив, але до вже п’ятої медалі не вистачило зовсім мало.
Мацєй Лєп’ято (стрибки у висоту)
Він теж народився з інвалідністю, проте вмілий хірург та неймовірна впертість зробили своє. Замість того, щоб просто пересуватися на інвалідному візку чи милицях, він став відомим спортсменом. Незважаючи на те, що в хлопця викривлення лівої стопи й одна нога коротша від іншої на п’ять сантиметрів, він став першим і досі єдиним в історії параспортсменом, що вже виборював медалі чемпіонату Польщі з легкоатлетики на відкритому стадіоні. Причім він конкурував не з параолімпійцями, а зі звичайними спортсменами.
І ніби проблем зі здоров’ям було замало, 2019 року Мацєй Лєп’ято порвав ахіллове сухожилля. Проте повернувся в спорт і не здався — це не в його стилі.
Мацєй Лєп’ято під час параолімпійських ігор у Токіо, 2021. Фото: Бартломєй Зборовський / Параолімпійський комітет ПольщіУ 2012 та 2016 роках він став параолімпійським чемпіоном зі стрибків у висоту, а в Токіо здобув бронзову медаль. Також у доробку Лєп’ято аж чотири нагороди чемпіонату світу. Він навіть встановив новий світовий рекорд, перестрибнувши через перекладину на позначці 2,22 метра — блискучий результат не тільки для параолімпійця. Одного разу він ледь не взяв висоту 2,30 метра, та її не зарахували.
2018 року Мацєй Лєп’ято піднявся на третю сходинку п’єдесталу в чемпіонаті Польщі. І хоч результатом він був не надто втішений, сама подія стала нього знаковою.
Одна з моїх спортивних мрій здійснилася. Результат мене не задовольнив, але тут важлива передусім медаль. Тому я просто щасливий.
А все, як і у багатьох, почалося випадково. Зі стрибання через ґумку в школі. Хлопцю це так сподобалося, що він став одним з найвідоміших польських параолімпійців.
Олівія Яблонська (плавання)
Наймолодша у цьому переліку, але вже досвідчена й титулована. У її випадку реабілітація теж мала покращити роботу ноги, але не після аварії. Дівчина народилася з дефектом стопи (артрогрипоз, так звана скутість суглобів).
За своє життя я перенесла три операції. Першу при народженні, другу, коли мені виповнилося три роки, а третю — у сім. Метою цих операцій було подовжити ахіллове сухожилля, яке не росло.
Олівія Яблонська. Джерело: пресматеріалиЛікарі порадили плавати. Вперше вона пішла в басейн у десять років і плаває й досі, причім з блискучими результатами. У 12 вона вже здобула бронзу на чемпіонаті Польщі. А зараз 24-річна спортсменка має вже три медалі з Параолімпіади, п’ять із чемпіонатів світу (зокрема дві золоті) і кільканадцять з чемпіонатів Європи. І виступає на параолімпійських іграх.
Зараз на Олівію Яблонську чекає ще одна операція (подібна до тих, які вона вже пережила), але спортсменка не хоче називати себе «інвалідкою».
Я почуваюся нормальною людиною. Мої знайомі теж ставляться до мене як до звичайної. Звісно, коли ми гуляємо, то ходимо дещо повільніше.
І додає, що якби вони всі разом пливли, то і їй би доводилось чекати на друзів.
І це найкращий доказ того, що попри всі випробування долі й негаразди зі здоров’ям вони таки стали чемпіонами.
Переклала Ірена Шевченко
