Тетяна: справедливість (героїня репортажу «Володарі тіл»)

Це станеться ранньою весною.

Сонце грітиме ще несміло, на деревах з’явиться перше листя.

Тоді запанує тиша. Стихнуть сирени, припиняться вибухи, земля вже не дрижатиме.

Спочатку тиша буде тривожна. Чужа.

Люди прислухатимуться. Вийдуть на балкони, висипляться на вулиці.

Звідусіль почнуть лунати крики, сміх. Задзеленчать телефони:

— Скінчилася!
— Віриш?
— Війна закінчилась!

Не довіряючи, люди ввімкнуть телевізори, зайдуть в інтернет.

Будуть різні версії. Хтось скаже, що Владімір П. випав із вікна. У Росії таке буває.

Хтось інший — що йому дали чай з «новичком». Конав у муках.

Буде також версія про самогубство. Що вистрілив собі в потилицю. Двічі.

Але правда буде інша. Швидка операція. Гелікоптери, десант. Владімір П., витягнутий із ліжка. Наручники, помаранчевий комбінезон і камера в Гаазі.

Разом із ним — його свита. Командири. Офіцери. Солдати.

Серед них впізнаю Алєксєя. Кожен відповість за своє.

Тарас: повернення додому (герой репортажу «В останню путь»)

На площах усіх міст вистрілять корки від шампанського. Люди будуть танцювати, обійматися, сміятися.

Бійці вийдуть із землянок і окопів. З недовірою. Розглянуться по боках.

Гудіння дронів стихло. По той бік лінії фронту нікого вже немає. Зникли, пішли під три чорти.

Втомлені, подивляться один на одного:

— Все, кінець. Ми вже непотрібні. 

Зберуть речі, поїдуть додому.

Я теж захочу. Буду уявляти, як беру рюкзак, зникаю в Карпатах.

Але ще не тепер.

У перший день вип’ємо шампанського, потім щось міцніше. Пожартуємо, поплачемо. 

Наступного дня почнемо шукати. Окопи й землянки під Авдіївкою, завали в Маріуполі й Бахмуті.

Будуть чорні мішки, морги. І повернення додому.

Буде похорон, туга. І могила, на яку заслуговують.

Олексій: пам’ять (герой репортажу «В останню путь»)

Поїду туди. Знайду той окоп.

Стану на місці, де сплив кров’ю Даня.

Де окремо від тіла лежала голова командира.

Сам не знаю, навіщо. Бачу це місце в снах. Почуваюся винний. Я живий, я вцілів. А вони ні.

Мине пара місяців, усі забудуть про війну, окопи засиплять. Усе приберуть. От і все.

Ніхто навіть не згадає, що ми тут були. Що хтось тут загинув. Бо життя має тривати.

Постою там у тиші. Переживу все по-новому, попрошу вибачення в Дані.

Вибач, брате, не встиг допомогти.

І буду повертатися додому. Там на мене чекає дружина. Зайду до квартири, обніму її, покладу руку на круглому животі.

Ярослав Базилевич: подорож (герой репортажу «Білі труни»)

Війна закінчиться. І Росія теж.

Розпадеться на шматки, на сотні малих держав.

Або зникне. Просто так. У день закінчення війни ми прокинемося й побачимо нові мапи. 

На них — величезний Арктичний океан. Біля узбережжя Донецька й Луганська — Українська затока.

Не буду святкувати. Сяду в машину й вирушу в подорож. Промину Польщу, потім Німеччину. Доїду до Франції. Сяду на широкому піщаному пляжі, оточеному високими кліфами.

Моя Жабо, ти завжди хотіла побачити Нормандію. Ми стільки всього мали зробити разом.

Тепер мушу все сам. Не хочу так.

Я вцілів. Отримав у подарунок життя. Заслуговую на другий шанс?

Люба: відбудова (героїня репортажу «Збожеволіти в Лимані»)

По телебаченню будуть весь час крутити ті самі кадри. Спочатку як Владіміра П. перевозять до Гааги. Камери в подробицях покажуть, як його виведуть із вертольота.

Як садять до автозака. 

Потім буде промова президента. Скаже, що ми витримали. Маємо свою країну, свою землю. Свободу й суверенітет.

Буду слухати, плакати, пакувати речі. Першого ж дня повернуся додому.

На дорогах будуть затори, великий рух.

З Донбасу повертатимуться бійці. Тисячі. На військових автомобілях, пікапах. Втомлені обличчя, недовірливі погляди.

В інший бік будуть їхати цивільні. Ланцюг машин через усю Україну. Хтось буде їхати в Бахмут, хтось до Авдіївки. Всі повертатимуться до себе додому.

Я повернуся в Лиман. Дім зруйнований, але нічого. Знову поселюся в підвалі. Буду, як колись, ходити до криниці, набирати воду, готувати їжу на вогнищі.

Буду щаслива, бо вдома.

Мине тиждень, потім другий. Усі нарешті повірять: війна скінчилася!

Протверезіють, стрепенуться й візьмуться за роботу. Буде великий план. Приїдуть найкращі архітектори світу. Запроєктують Донбас від нуля.

Якогось дня поїду на могилу Свєтки. Замовлю заупокійну службу, щоб було, як треба.

А потім покладу їй на могилу цукерки, наллю чарку. Сяду поруч на лавці й сама вихилю:

— Віриш, Свєтка? Наш Лиман ще кращий, ніж був!

Ярослав і Рома: дитинство (герої репортажу «Блакитний хлопець»)

Стихнуть тривоги, не буде вже вибухів. Не треба буде вночі зриватися в укриття. 

Війна закінчиться. Ромчик прокинеться іншим. Не буде вже хлопчиком у масці.

Ані хлопчиком, який вижив. 

Буде дитиною.

З обличчя зійдуть шрами, ступня почне згинатися, а пальці випрямлятися.

Вранці Рома погляне на себе в дзеркало, поправить пишну чуприну:

— Тату, я йду надвір!

Ярослав буде вже готовий сказати:

— Куди там! У тебе ж реабілітація-танці-плавання-лікування-уроки.

Але прикусить язика.

— Звісно, синку, біжи. Гарної забави!

Закінчиться війна. Почнеться дитинство.

Переклав Андрій Савенець