Я — українець не за походженням, а за вибором. Народився я в Естонії, довгий час жив у своєї бабусі Хільди, а потім, вже у третьому класі школи, батьки забрали мене до себе в Харків. З часу Революції гідності вважаю себе приналежним до українського народу.
Якби мене попросили описати українців одним словом, я б назвав слово «воля». Йдеться як про рису характеру, так і про фізичну свободу. Ще однією особливістю українців є віра. Віра не тільки у Бога, а й у рідну країну, віра в те, що ти можеш бути рушійною силою змін у ній.
Уперше я по-справжньому зрозумів, в якій чудовій країні живу, під час Помаранчевої революції 2004 року. Доти я не надто добре знав українську історію, жив у постсовєтських наративах, але, потрапивши на Майдан Незалежності й побачивши силу-силенну людей готових іти й боротися до кінця, я розплакався. З самого початку існувала загроза силового розігнання протестувальників. Але всі, кого я намагався попередити про небезпеку, не хотіли нікуди йти й залишались відстоювати свої принципи. Тоді я зрозумів, наскільки українці потужні, міцні духом, загалом — які вони круті.
Згодом я познайомився з дуже цікавими людьми, які були представниками художньої течії «Жлоб-арт», зокрема з Іваном Семесюком, Андрієм Єрмоленком, Олексою Манном і ще кількома митцями. Всі вони неймовірні патріоти і ще до Революції гідності брали участь в опозиційних рухах проти Януковича. Я був вражений їхньою сміливістю, жертовністю й любовʼю до України. Такі інтелектуали, ставлячи інтереси держави понад власне життя, готові брати зброю у руки й захищати свою країну. Саме вони мене надихнули стати українцем за вибором.
На Революції гідності я був із перших днів. Тоді збиралося ще відносно мало людей, і я не надто вірив, що ця акція здатна щось змінити. Проте згодом, коли на Майдан вийшли тисячі українців, зокрема всі мої друзі й колеги, я зрозумів: це наш шанс. Адже свого часу бачив, як змінюється Естонія, як вона поступово перетворюється на по-справжньому європейську державу, і дуже хотів таких змін для України, мріяв, щоб мій син, народжений тут, жив у кращій державі, ніж та, що була до 2014 року.
Наступного дня після того, як Майдан спробували розігнати й побили студентів, протестувальники зібрались під Михайлівським собором. Я йшов туди й запитував себе, чому я це роблю. Відповіддю було: тому що я — українець. І тоді я відчув абсолютну єдність із тією неймовірною кількістю українців, які стояли поруч і яких було не спинити.
Свій перший плакат «Країна народжується» я намалював 9 грудня 2013 року ще за день до протистоянь під КМДА, коли я остаточно зрозумів, що люди готові на все заради глобальних змін на краще. Тієї миті народжувалась нова країна, що й зображено на плакаті.
Коли після Революції гідності на сході України почалася війна, чимало людей просто з Майдану поїхало на фронт. Тоді я почав створювати плакати на воєнну тему. Багато моїх друзів і знайомих стали волонтерами, активістами, військовими. І вже тоді вони казали, що все тільки починається і попереду Україну чекають великі випробування, що й підтвердилося, особливо після 24 лютого.
Зараз українське суспільство в надзвичайно швидкому темпі переживає зміни, які деякі країни проходили століттями. На моїх очах люди, які до лютого були лояльні до Росії чи мали претензії до України, стали патріотами, яких ще треба пошукати. Дуже кривава і велика ціна таких змін, але вони стрімкі й незворотні, і я теж відображаю їх у своїх роботах.
Серію плакатів я присвятив мовному питанню, яке в моєму житті дуже важливе. Адже вдома в мене говорили російською, в початковій естонській школі української мови, зрозуміло, не було, а коли ми переїхали у Харків, мене просто звільнили від уроків української. Моя українізація відбувалася лагідно. Вона почалася, коли мій семирічний син одного дня прийшов додому і сказав, що хоче перейти на українську мову. Я вирішив його підтримати. Спочатку спілкувався страшною «азаровщиною», мені було незручно і ніяково, але припинити я не міг — усе заради сина. Зрештою, українську я вивчив — частково на слух, частково через ґуґл-перекладач. Зараз розмовляю такою собі харківською говіркою.
Існують думки, що мова не на часі. Мова не може бути не на часі. Все дуже просто: російська — мова окупанта. Безумовно, є патріотично налаштовані українці, які спілкуються російською, бо вона для них рідна. Але все більше людей відмовляються від цієї мови й свідомо переходять на українську. Я це бачу по своїх харківських друзях, які все життя були російськомовні, а зараз перейшли на українську і роблять великі успіхи у ній. Незабаром українська запанує по всій Україні.
Така ж ситуація з російською культурою. Багато українців відмовляється від споживання російського контенту. Важливо розуміти, що якщо хтось слухає російську музику, наприклад, на ютюбі, то, по суті, він вкладає кошти за прослуховування в російську економіку.
Зараз в Україні відбувається культурний вибух. В останні місяці з’явилося дуже багато якісної й потужної української музики. Тому вже навіть за рахунок розвитку власної культури Україна витіснить російський контент зі свого простору. Не знаю, чи можна сказати, що мої плакати — частина цієї культурної зміни. Я ніколи не ставив собі таких планок, просто роблю те, що відчуваю. Намагаюсь бути щирим, передусім із самим собою. Публікую свої роботи тільки на фейсбуці — трактую його як щоденник.
Я почав робити плакати, бо у певний момент зрозумів, що не можу сказати й написати всього, що б хотів донести до людей і самого себе. Для мене плакати — не стільки творчість, скільки фіксація думок, переживань і довколишніх подій. Люди відчувають те саме, що я, мабуть, тому ці плакати стають такими популярними у мережі.
До початку повномасштабного вторгнення в Україні було дуже мало митців, які займались політичним плакатом і чиї роботи ставали популярними, — може, пʼятеро або шестеро. Упродовж восьми років чимало людей просто не усвідомлювало, що в Україні триває війна. А зараз війна прийшла у кожен дім, у кожну родину. Тому в художників зʼявилось багато сильних робіт-рефлексій на цю тему. Українське мистецтво знаходиться на гребені потужної хвилі. Зараз дуже складно бути поза політикою.
Від початку повномасштабного вторгнення я зробив більше політичних плакатів, ніж за всі минулі роки. Раніше я присвячував роботи не тільки війні чи політичним подіям — багато малюнків було про кохання і внутрішні стани. Але зараз війна не відпускає, тримає нас, мов у лещатах, страшними подіями щодня, щохвилини. Ми нею живемо, тому й уся творчість вибудовується довкола неї.
Після Перемоги у нашому мистецтві все одно проявлятиметься травма, але вірю, що з’являться і нові теми й митці будуть звертатися не тільки до теми війни.
Пишаюся, що зараз у Харкові на наметі «Все для Перемоги», який є символом опору міста і розташований на площі Свободи, висять мої плакати.
На жаль, я не можу воювати через проблеми зі здоровʼям. Кілька разів ходив у військкомат, але мене не взяли. Тому роблю те, що мені вдається найкраще.
Через проблеми зі здоровʼям в мене немає жодних творчих планів — я з вдячністю приймаю кожен день, яким би він не видався. Але в мене є мрії. Найбільша з них — побачити Перемогу.
Записала Зоряна Вареня