Польська анімація передусім асоціюється з легендарною кіношколою 60–70-х років. Саме тоді постали такі культові серіали, як  «Болек і Льолек», «Рекс» та «Дивовижні пригоди Козлика Матолека». Персонажі цих анімацій вросли в колективну пам’ять і стали супутниками і друзями не одному поколінню. Тому немає нічого дивного в тому, що розмови про польську анімацію зазвичай зводяться до сентиментальних спогадів про ці мультфільми, а сучасні роботи дещо ігноруються.

Проте польська анімація не завершилася в Польській Народній Республіці: у XXI столітті з полиць книгарень на екрани телевізорів і кінотеатрів потрапляють нові персонажі, а автори доводять, що польські історії можна розповідати сучасними засобами. За останні два десятиліття з’явилася низка вартісних анімацій, які можна сміливо рекомендувати до перегляду. 

З полиці на екран

Якщо запитати когось про найпопулярніший польський комікс, багато хто без вагань відповість: «Титус, Ромек і АʼТомек» («Tytus, Romek i A’Tomek», 1957–2021). Серія, створена Генриком Єжи Хмєлєвським, відомим як Татко Хмєль (Papcio Chmiel), виходила понад 60 років, починаючи з 1957-го. 

Комікси про пригоди двох гарцерів (скаутів), які намагаються олюднити шимпанзе Титуса де Зоо, стали основою польської поп-культури. Вони мали «навчаючи — розважати, а розважаючи — навчати», як повторював сам автор. Татко Хмєль продовжував працювати, навіть коли йому було за 90. Гумористичні комікси розуміли і малі, і старі. Діти сміялися з ґеґів і мальованої експресії Титуса, дорослі — із алюзій на поточну політику й абсурдів повсякденності, а наступні покоління відкривали в старих альбомах жарти, яких не зрозуміли з першого разу.

Пам’ятна таблиця на честь Генрика Єжи Хмєлєвського і його персонажів, Лодзь. Джерело: Zorro2212 / Wikimedia

2002 року вийшла повнометражна екранізація комікса: «Титус, Ромек і А’Томек серед викрадачів мрій» («Tytus, Romek i A’Tomek wśród złodziei marzeń»). Злий князь Саліґія править планетою Трансформації, де відбирає в людей мрії й переробляє їх на рекламу. Він обманює Титуса, на якого реклама діє наче дурман. Ромек і А’Томек на трамваельоті вирушають на планету Трансформація — лише там можна знайти ліки, здатні допомогти Титусу. Фільм створено в традиційній мальованій техніці — анімовані вручну персонажі, виразна лінія, що відсилає до пластики коміксу-першоджерела.

2002 року, коли весь світ переходив на комп’ютерну анімацію, це був сміливий і свідомий вибір. Творці зробили ставку на вірність коміксовій естетиці Хмєля: яскраві кольори, динамічні кадри, гумор. Візуально фільм виглядає як приведений у рух альбом Татка Хмєля.

Реакція на анімацію була неоднозначною. Шанувальники коміксу відчували брак емоційної взаємодії між персонажами, а критики закидали сценарію надмір повчальності. Фільм здобув приз «Срібні Цапки»  на міжнародному фестивалі «Ale Kino!» в Познані, але передусім він залишається першою амбітною спробою перенести улюблений польський комікс на великий екран.

Якщо Титус був персонажем, із яким дорослішали покоління XX століття, то у XXI столітті цю роль перебрала на себе «Киця-Миця» («Kicia Kocia», 2020).

Серіал студії EGoFilm витриманий у стилі книжкового першоджерела, авторкою та ілюстраторкою якого є Аніта Ґловінська. Перша серія зібрала на ютюбі понад 11 мільйонів переглядів, а сам серіал не тільки вийшов на великі екрани, а й потрапив на Netflix. Пригоди Киці-Миці невигадливі. В одному епізоді героїня вчиться їздити на велосипеді, в інших допомагає дідусеві збудувати шафку або йде до дитячого садка. Кожна з цих на перший погляд банальних ситуацій — нагода відкрити щось важливе про світ і про себе, звичайні події представлені у цікавій для дітей формі. Художники навмисно наслідували дитячий малюнок, завдяки чому анімація барвиста, з м’якими контурами й дещо недосконалими формами. Стиль простий, але продуманий: не переобтяжений деталями малюнок зберігає тепло книжкового оригіналу. 

Кілька епізодів творці об’єднали в 45-хвилинні кінодобірки:  «Киця-Миця каже “Добрий день!”» («Kicia Kocia mówi: Dzień dobry!», 2023),  «Киця-Миця на пікніку» («Kicia Kocia na pikniku», 2023),  «Киця-Миця в дитсадку» («Kicia Kocia w przedszkolu», 2024), — і для багатьох малюків вони стали першим у житті фільмом, який вони подивилися на великому екрані. У кінотеатрах анімацію побачило понад 700 тисяч глядачів. 2025 року з’явилося продовження «Киця-Миця має братика» («Kicia Kocia ma braciszka»), а на 2026 рік анонсовано наступну серію — «Киця Коця подорожує» («Kicia Kocia w podróży»).

Між Титусом і Кицею-Мицею лежить пів століття, у них різний глядач, та й сама Польща останнім часом змінилася, та все ж дещо залишається спільним: персонаж, який виростає зі своєї книжкової версії, перестрибує на екран і стає частиною повсякденності дітей та дорослих у всій країні.

Книжка «Киця-Миця каже “Ні!"», Аніта Ґловінська. Джерело: пресматеріали

Між деревами

«Зубр Помпик» («Żubr Pompik», 2016–2017) — це 13 епізодів за мотивами книжок Томаша Самойліка, науковця з Інституту біології ссавців Польської академії наук у Біловежі. Самойлік водночас є автором та ілюстратором. Помпик — менший, слабший і повільніший за своїх ровесників. Йому не під силу традиційні забави зубрів, які полягають на тому, щоб бодати один одного рогами. Зате він має те, чого бракує іншим зубрам: цікавість. Разом із молодшою сестрою Полінкою він мандрує пущею, відкриваючи її таємниці й дізнаючись багато цікавого про світ тварин. Сценаристи консультувалися з науковцями, а оповідачкою серіалу стала Кристина Чубувна — дикторка, чий голос у поляків передусім асоціюється з фільмами про природу. 

Кадр із серіалу «Зубр Помпик». Джерело: пресматеріали EGoFILM / egofilm.pl/projects/pompik

Художники перенесли на екран ілюстраторський стиль Самойліка: тепле акварельне тло та стримані рухи персонажів. Помпик показує дітям, що не обов’язково вирізнятися силою чи спритністю, аби бути особливим. Натомість допитливість і сміливість ставити запитання можуть стати твоїми сильними сторонами. Крім того, малюки мають можливість познайомитися з тваринами Біловезької пущі, і це знайомство радше нагадує спільну прогулянку лісом, ніж шкільний урок, тож знання засвоюються природним шляхом — через відчуття пригод й емоції. 

Продюсером серіалу є студія EGoFilm Евеліни Ґордзєюк, яка спеціалізується на екранізаціях польської дитячої літератури.

У схожу лісову і родинну атмосферу глядачів переносить серіал «Пригорни мене» («Przytul mnie») за мотивами книжки Пшемислава Вехтеровича «Пригорни мене, будь ласка» з ілюстраціями Емілії Дзюбак. Книжка розповідає про Тата Ведмедя та його синочка, які одного ранку вирушають у подорож, щоб обійняти сусідів. Пан Бобер, Панна Ласиця, двоє зайців, вовк, лось — кожен отримує щирі обійми. 

Ілюстрація Емілії Дзюбак до книжки «Пригорни мене, будь ласка». Джерело: Wydawnictwo EZOP / ezop.com.pl/produkt/prosze-mnie-przytulic

На основі книжки студія Animoon від 2017 року випускала серіал, а 2022-го зняла повнометражний фільм «Пригорни мене. Шукачі меду» (2022). Злива знищила запаси меду, а Малий Ведмедик мріє про солодкий торт на день народження, тому вирушає з Татом до легендарної Золотої Країни. Тато дещо незграбний і волів би дрімати вдома, але любов до сина штовхає його в дорогу назустріч пригоді. Анімація цифрова, але стилізована під малюнок олівцями: м’які лінії, пастельні кольори, багато зеленого й коричневого кольорів, тепле світло просочується крізь крони дерев.

Виявилося, що постать Тата Ведмедя — ніжного, трохи розгубленого, далекого від ідеалу — близька багатьом дорослим глядачам. А діти бачать у ньому власних батьків: які не завжди знають, що робити, але попри це намагаються чинити щонайкраще. Мультфільм вчить, що не потрібно бути досконалим, аби тебе любили.

Отже, «Помпика» й «Пригорни мене» об’єднує, зокрема, образ лісу. В обох серіалах ліс — не просто тло, а місце, де батьки й діти мають можливість провести час одне з одним. Дорослі в обох історіях навчаються разом зі своїми дітьми — і саме ця подвійна перспектива робить серіали цікавими не лише для малюків.

Реміснича робота

«Польські казки й байки» («Baśnie i Bajki Polskie», 2002–2017) — мультсеріал, створений Студією анімаційних фільмів у Познані (2002). Він складається з 39 епізодів, кожен із яких розповідає одну польську казку — від василіска з варшавських підземель За легендою, Василіск жив у підвалі порожнього будинку на вулиці Кшиве Коло й охороняв там скарби. Він убивав одним поглядом, і порятунку від нього не було, аж поки один кмітливець не підсунув чудовиську дзеркало. Побачивши в ньому власне відображення, Василіск убив сам себе. до шевця Дратевки (за іншою версією, його звали Скуба) та його перемоги над Вавельським драконом. 

Багато цих персонажів — дракони, чарівники чи пошиті в дурні чорти — знайомі кожному, хто виховувався у слов’янській культурі. Серіал «Польські казки й байки» вирізняється ще й відкритою мистецькою концепцією. Усі епізоди створені різними режисерами у різних техніках: від класичної мальованої анімації на целулоїді до витинанки, колажа і малярства на склі. В одному епізоді Василіск виглядає так, ніби зійшов із готичного манускрипту, а Вавельський дракон з іншого нагадує персонажа з плаката в стилі поп-арту.

В основу серіалу лягли історії, які поляки поколіннями передавали з уст в уста, тож його сюжет залишається близьким до першоджерел. Автори не модернізували їх і не додавали сучасних контекстів. Традиційність змісту компенсує візуальна свобода: серіал трактує польський фольклор не як музейний експонат, а як живий матеріал, який можна розбирати й складати наново. Саме ця свобода форми й стала однією з найбільших переваг анімації. 

Зовсім із іншого боку, але зі схожою винахідливістю у питанні форми підійшли творці анімації  «Родина Трефликів» («Rodzina Treflików»), прем’єра якої відбулася 2016 року на День дитини, популярного в Польщі свята. Це перша польська анімаційна продукція, у якій широко використано 3D-друк: він надає міміці ляльок плавності, якої годі досягнути традиційними методами. Режисер серіалу — Марек Скробецький, співтворець нагородженого «Оскаром» короткометражного анімаційного фільму «Петрик і вовк» («Piotruś i wilk», 2006). У головних ролях — Мама, Тато, чотирирічний Трефлик і шестирічна Трефлинка — людиноподібні створіння, що мешкають у маленькому будиночку. Одного дня до них прибуває Малий Дядечко — видима лише дітям істота, наділена магічними силами, яка забирає маленьких героїв до далеких країв. Кожен епізод містить дві пісні, які знайомлять дітей із різними музичними стилями.

Кадр із серіалу «Сім’я Трефліків». Джерело: Rodzina Treflików / Facebook

Візуально Трефлики — світ мініатюрних декорацій, фізичних реквізитів і відчутних фактур, від дерев’яних до тканинних. В епоху комп’ютерної анімації ця лялькова матеріальність сприймається як щось нове. Пастельні барви, розмірена оповідь, історії без насильства — все це говорить про те, що «Родина Трефликів» створена з думкою про чутливість наймолодших глядачів.

«Польські казки й байки» та «Трефликів» поєднує те, що обидві продукції створювалися поза панівною естетикою комп’ютерної графіки. У першому випадку художники зробили ставку на авторське розмаїття технік, а у другому — на фізичну осяжність лялькового мистецтва. І обидві анімації від цього лише виграли.

В епоху популярності таких студій, як Disney, Pixar і DreamWorks польська дитяча анімація може здаватися маргінальним явищем. Її створюють у невеликих студіях, а у виробництво вкладають суми, що становлять мізерну частку бюджету закордонних конкурентів. Утім, ці анімації роблять те, чого не може зробити жодна голлівудська студія: вони розповідають дітям про їхній власний світ і допомагають відкрити навколишній. 

Перекладачка Марія Шагурі, редакторка Наталя Ткачик