Зоряна Вареня: Фільм «Синдром Гамлета» ви зняли до початку повномасштабного вторгнення 24 лютого. На той час війна тривала вісім років і мало хто на неї вже звертав увагу, як в українському суспільстві, так і за кордоном. Чому ви з Пйотром вирішили зняти фільм саме на цю тему?
Ельвіра Нєвєра: Ніхто не цікавився тим, що відбувається на фронті — власне тому ми і вирішили зняти цей фільм. У цьому полягає роль документалістів. Ми не репортери зі служби новин, не показуємо те, що відбувається ось зараз — нас цікавить рефлексія. Ми розуміли: якщо хочемо працювати над темою травм, що з’являються від війни, повинно пройти кілька років, щоб наші герої могли розпочати процес глибшого самопізнання.
ЗВ: Чому ви вирішили показувати війну через психологічні травми, які залишає війна? Багато хто з журналістів чи режисерів у своїх роботах як тло використовує образи зруйнованих вибухами будинків чи спаленої техніки, а у вашому фільмі герої перебувають далеко від війни.
ЕН: Ми перенасичені образами руйнувань. Так, важливо показувати, що було знищено, але ми хотіли акцентувати на тому, якою ціною дається війна. Наші герої пройшли дуже трагічний шлях, і це, звісно, відбилося на їхній психіці.
Нас цікавило те, що відбувається всередині війни, з перспективи емоцій і відчуттів.
ЗВ: Герої фільму дуже різні.
ЕН: Ми завжди думали про цей фільм як про портрет покоління. Ми не хотіли показувати долю однієї людини, тому обрали дуже різних героїв. Кожен з них має унікальний досвід, не схожий на інший. Наприклад, Роман був санітаром на війні. Він найбільше був наближений до смерті через те, що мав забирати тіла, і часто поранені помирали у нього на руках. У нього зовсім інші психологічні проблеми, ніж у Славіка, який пройшов через пекло війни у Донецькому аеропорту і бачив, як протягом тижня з 60 його побратимів вижило лише 16.
Власне ми хотіли показати переживання війни з різних боків. Роль Оксани, наприклад, була необхідна, щоб показати емоції людей, які не брали безпосередньої участі у війні, але теж її переживають.
ЗВ: Як було обрано герої? Чи був якийсь кастинг?
ЕН: Ми не робили нічого, що нагадувало б кастинг, бо у темі, пов’язаній із психологічними травмами, це неможливо. Відбір героїв вимагав дуже обережного підходу. Цілий рік ми постійно їздили в Україну, де зустрічалися з великою кількістю різних людей. Під час таких зустрічей ми впевнились у виборі тематики фільму і використанні Гамлета. Адже те, що ми бачили у всіх цих людях — це постійний важкий вибір і дилеми, з якими вони стикаються щодня.
Ми не поспішали у своєму виборі, і це ще одна різниця між документальним кіно і репортерським. Ми даємо собі доволі багато часу, ми терпеливі до реальності, чекаємо, щó саме вона перед нами відкриє. І потім це дає свої результати.
ЗВ: Ви пам’ятаєте, як почалася війна в Україні?
ЕН: Від самого Майдану у 2013 році ми активно підтримували Україну. Нас дуже надихало те, що першими на негативні зміни у політичній ситуації зреагували студенти, з яких і почалася революція. Тоді ми відчували дуже сильний зв'язок з Україною.
Перед цим ми зробили фільм «Ефект доміно» про Абхазію. В ньому ми розповідали про те, як регіон у 90-ті роки відділився від Грузії, за підтримки Росії. Росія тоді допомогла місцевим сепаратистським рухам виграти війну, щоб не дати Грузії зблизитись з ЄС і НАТО. І коли ми закінчили цей фільм, тоді за аналогічним сценарієм відбулась анексія Криму. Росія знову спровокувала війну, щоб затримати процес інтеграції України з Європою.
ЗВ: А ви передбачали, що почнеться повномасштабне вторгнення 24 лютого?
ЕН: Одна з героїнь фільму «Синдром Гамлета», Катя, постійно повторювала, що більшість українського суспільства не цікавилась конфліктом на сході України та в Криму. Не йшлося тільки про реакцію світу, але також і про частину українців, які недооцінювали війну. Для них вона була далеко, безпосередньо їх не торкалась. А Катя постійно говорила і попереджувала: бездіяльність і мовчання суспільства може мати вплив на те, що Путін дозволить собі більше. Ми багато дискутували про це під час зйомок фільму. Інші герої (і ми також) не припускали, що щось таке може статися, навіть коли вже кілька тижнів російські війська були біля кордонів. Ми просто не могли повірити, що щось буде.
ЗВ: Ви пам’ятаєте 24 лютого? Що тоді діялося?
ЕН: Я дуже добре пам’ятаю, як усе відбувалося. Ми прокинулись о четвертій, бо їхали потягом на зйомки, Пйотр побачив новини і сказав, що почалася війна. Це було дуже страшно для нас. Ми відразу почали дзвонити до наших героїв.
Ми говорили з Родіоном, ще одним героєм нашого фільму, стилістом з Донецька, який уже раз тікав з війни під обстрілами у 2014 році. Це була дуже емоційна розмова, він був шокований. Я йому сказала, щоб негайно збирав речі і виїжджав з Києва, але він не міг опанувати себе.
Тоді Родіон зателефонував Каті — з нею він говорив більш спокійно, відчувалося, що Катя давала йому певне почуття безпеки. Вона майже годину його заспокоювала, через що запізнилась у військову частину. Коли вона туди під’їждала, частину бомбардували. Можна сказати, що Родіон врятував Каті життя. Коли я почула цю історію, зрозуміла, що хоча б задля цього треба було зробити фільм.
ЗВ: Після цього у вас був контакт з Катею?
ЕН: Через кілька годин Катя зателефонувала мені і розповіла: більшість солдатів, з якими вона служила в одному батальйоні, була всередині бомбардованої військової частини — вони загинули. А ті, хто вижив, не могли дістатись до жодного обладнання. І тоді, просто на листку паперу, Катя написала мені все, що їм було необхідне. Так почалася наша акція швидкого збирання коштів, купування і надсилання бронежилетів, шоломів, взуття, наметів, спальних мішків, навігаторів, ліків, адреналіну, морфіну. Пам’ятаю, як Катя вибігала зі сховища у Броварах і коротко коментувала фото тих речей, які ми купували, бо я постійно їй надсилала. Під час кожної розмови вона кричала, що повинна тікати, бо росіяни бомбили місто. Це було дуже небезпечно.
ЗВ: Ви не зупинилися і далі допомагаєте своїм героям. Як це вдається?
ЕН: Так, ми допомагаємо героям нашого фільму, їхнім батальйонам. У перші тижні війни найбільше допомоги організовували для Каті, яка була на першій лінії фронту.
Перші кошти я зібрала просто розсилаючи електронні листи із проханням допомогти своїм знайомим. На щастя, протягом 48 годин з’явилося доволі багато грошей. Це була неймовірна ситуація: я розсилала листи — і на рахунку з’являлося навіть по дві тисячі євро, іноді від людей, які мене особисто не знали.
Ельвіра Нєвєра з героями фільму. Джерело: Ельвіра Нєвєра / FacebookЗВ: Ви постійно робите подібні збори грошей чи з часом з’явились інші методи?
ЕН: Дуже швидко стало зрозуміло, що збори коштів через електронні листи надалі будуть малоефективні. Тому я почала ходити на вечори клубу заможних жінок, залучених у політичне та суспільне життя. Більшість із них займають високі посади, але також мають свої волонтерські організації. Я писала до них, розповідала про наш фільм, про наших героїв, що те пекло, про яке ми знімали, знову повернулось. І власне після однієї зустрічі до мене зателефонувала учасниця клубу Уліка, німкеня з Баварії, і сказала, щоб я надсилала до неї всі рахунки. Це були дуже серйозні кошти. Іноді Уліка висилала по двісті бронежилетів на фронт — один коштував тисячу євро.
ЗВ: Ви допомагаєте тільки своїм героям?
ЕН: Те, що ми допомагаємо, рознеслося серед людей, і до нас почали звертатись за дуже різною допомогою. В якийсь момент з Миколаєва нас просили евакуювати півтори тисячі дорослих. Я була у шоці. Це було мені не під силу, тому довелося передати прохання про допомогу до великих німецьких фондів.
Але нам вдалося допомогти евакуювати цілий дитячий будинок з Києва. Знову допомогла Уліка. Її старенька тітка, яка вже давно хотіла переїхати у будинок для літніх осіб, жила у величезному палаці. І та тітка, почувши, що дитячий будинок потребує житла, вирішила переїхати у будинок для літніх осіб, де отримуватиме кваліфіковану лікарську допомогу, а свою садибу віддати на потреби дітей. Вона була щаслива, що може допомогти в такий спосіб.
ЗВ: Повертаючись до 24 лютого: чи був контакт з іншими героями фільму, наприклад, зі Славіком?
ЕН: Так, зі Славіком був контакт. Коли я дзвонила до нього вранці, він виходив з потяга, яким приїхав з Києва до себе додому у Тернопільську область. Увечері, перед нападом росіян, в нього була дуже висока температура, і його відпустили з частини, де він служив. Коли він вийшов з потяга, почалася війна. Якби він не захворів, його відразу відправили б на фронт, тому та лихоманка врятувала його у перші дні війни.
ЗВ: А що з санітаром Романом?
ЕН: Роман був у Львові, він розумів, що отримає повістку до військкомату, але вона все не приходила у перші тижні війни. І це було добре для нього, бо його психічний стан залишався дуже важкий. Сам факт, що війна почалася, повернув йому спогади тих усіх жахіть, які він пережив. Він намагався шукати інші шляхи допомоги, працював у територіальній обороні, організовував гуманітарну допомогу. Не хотів знову бути санітаром на фронті, але його таки призвали.
ЗВ: Як Роман тепер психологічно переживає війну? Він не зламався?
ЕН: Він дуже хоробрий і відважний. Всі герої говорять про те, що якщо ти вже на фронті, то зосереджуєшся і входиш у режим без емоційності, мислиш цілями і завданнями. Інакше годі пережити ті воєнні злочини, які відбуваються на твоїх очах.
Роман зараз у місцевостях, які звільняють, і він говорить про те, що жодне фото чи відео не передадуть того жаху, який він бачить в очах людей, котрі пережили окупацію.
ЗВ: Ви — польсько-німецька режисерка. Чому ви так сильно заангажувалися у допомогу Україні?
ЕН: У перші дні війни світ і Європа повністю зрадили Україну. Вони вирішили почекати і подивитися, що буде. Це було дуже жорстоко і згубно для мене. Я зрозуміла, що повинна взяти відповідальність теж на себе. Такою була й мотивація Уліки. Ми думали: якщо наша влада не бере відповідальності за те, що відбувається, то таку відповідальність повинні взяти на себе ми, як громадяни.
Європа дала Україні три дні на падіння і чекала, коли Україна стане одним масовим похованням. Так я це бачила з того боку, а з боку України побачила неймовірний опір, який мене вразив і надихнув.
Ця війна стосується нас усіх, і те, що я так допомагаю Україні, означає, що маю почуття провини. І тому постав наш фільм, який має місію показати не брутальну буденність війни, а її вплив і ціну, яку платять українці.
ЗВ: Як ви бачите тепер цю війну, з перспективи семи місяців?
ЕН: Я надалі вважаю, що не було б Ірпеня, Бучі, Ізюму, Маріуполя, Херсону й інших місць масових поховань, про які ми ще не знаємо, якби Європа допомогла Україні. Я маю на увазі Німеччину, Францію, Іспанію й Італію, ці найпотужніші країни, які не дотримали своїх обіцянок. А кожен день браку зброї коштує Україні сотні вбитих.
Німеччина обіцяла дуже багато всього, а у липні виявилося, що вони не вислали жодної одиниці важкої техніки, жодного танка.
Якщо світ чекає на якийсь знак, то ось він з’явився. Невдовзі на фронт через мобілізацію у Росії може прийти навіть мільйон солдатів. До того ж надходить зима. Україна безумовно чинитиме опір, та найстрашніше ще попереду. Світ повинен врешті піти на конкретні кроки.
Російські лобістські кола в цих країнах дуже сильні, вони мають вплив на політику й економіку. Німеччина після анексії Криму у 2014 році подвоїла закупівлю газу з Росії. А необхідно було розірвати будь-які контакти з країною-агресором. Німці були головним модератором у переговорах між сепаратистами, росіянами й Україною протягом усіх восьми років війни. Як хтось, хто так економічно залежний від Росії, може бути модератором у перемовинах?
ЗВ: Чи ви вірите у перемогу України у цій війні?
ЕН: Україна повинна виграти. Україна вже заплатила таку страшну ціну за цю війну, що я просто не бачу іншої можливості. Перемога України — це шанс для Росії на зміни.
Перемога України також означає, що ми можемо оборонити демократію для всієї Європи. Адже мир у Європі неможливий без української перемоги.
