Тетяна Когутич: Ваш дім справді перетворився на такий собі волонтерський пункт, де хлопці з тероборони й ЗСУ можуть попрати речі, виспатися і з’їсти теплий суп?
Ада Роговцева: Моя донька Катя з початком війни відкрила у Києві координаційний волонтерський центр, там у хлопців вишколи, різна робота. А до нас вони приходять перепочити, поїсти, помитися — по 25 людей. Я особисто їм перу, сушу та віддаю чисті речі. Часто переплутую труси й шкарпетки — хлопці потім перебирають, шукають, де чиє. (Сміється) Але головне, що я їм даю: коли вони йдуть від мене на свою звитяжну роботу, я їх обіймаю, хрещу і благословляю.
ТК: Як мама?
АР: Так. Як мама. Вони мені, як рідні.
ТК: Знаєте їх усіх на імʼя, запамʼятовуєте?
АР: Ні, це неможливо — їх дуже багато. Знаєте, було 8 березня, вони мені понаносили квіти й шампанське, я склала то все на балконі. А вони й кажуть, мовляв, добре, тримайте там, а коли Україна переможе, ми всі прийдемо до вас. Тож у день перемоги я стоятиму на своєму київському балконі, а у дворику під ним зберуться усі мої хлопчики: військові зі ЗСУ й тероборони, волонтери. Вони знову принесуть море квітів, ми будемо пити шампанське і вигукуватимемо: «Слава Україні!»
ТК: Багато хто, прокидаючись зранку, каже: ми на ще один день ближче до перемоги. За вашими відчуттями — близько до неї?
АР: Не знаю. Ніхто не знає. На превеликий жаль, цього падлюку ніхто не може розкусити. Зрозуміти, де межа його підлості. І чим усе закінчиться. І коли. Єдине, що ясно: усім нам потрібно запастися мужністю і працювати.
Український воїн, Ада Роговцева та її дочка Катерина Степанкова. Джерело: Фейсбук Ади РоговцевоїТК: Ви окупацію пережили в Києві. Діти не вмовляли вас, не спробували вивезти кудись на захід України чи в Європу?
АР: Та куди ж я поїду, як вони тут лишаються, ну? Це неможливо! Вони навіть не намагалися мене вмовляти. Та й хто б їх слухав? От на що я сердита, то на те, що вони мене із села забрали — я б там щось біля хати робила. То під Борисполем оте село, де моя хата, і під час окупації це було небезпечно. Але це й на краще, бо в такий час хочеться всім разом бути, вкупочці.
ТК: На творчому вечорі ви сказали, що Друга світова вас із батьками застала в Одесі, вам було чотири роки, а потім евакуація — і ви опинилися в Глухові... Ви порівнювали ту війну і цю?
АР: Не можу порівняти, бо я тоді була маленька. Але жах, який світиться в очах малого [правнука], і тодішній свій дитячий жах, — впізнаю. Людина так створена, що боїться смерті. А смерть весь час ходить поруч. Учора вбили брата командира мого онука із 95-ї бригади. На початку березня вбили нашого хлопчика Пашу Лі. Він грав у наших виставах «Соломон у спідниці» та «Будьте, як вдома». У «Соломоні» в нього була головна роль. Він загинув у Ірпені...
ТК: Адо Миколаївно, коли ви вперше заплакали під час широкомасштабної війни?
АР: Коли дізналася, що Пашу вбили. Наш хлопчик... Я просто ридала. Ми попрощалися з ним у Києві, була громадська панахида. Коли його везли додому, люди від Яремчі до Ворохти зустрічали труну на колінах... Я там всі очі виплакала.
Ну, і щоразу плачу, коли чую, що дівчинці відірвало ноги, вирвало око, що дитинці відбили пальчика — а воно ще тільки місячне немовля. Ну, як не плакати?! Як би сильно ти не стискав зуби — серце все одно заходиться.
ТК: Про затиснуті зуби: я себе постійно ловлю на тому, що живу із затиснутими зубами. Від цього стаєш, як робот, без емоцій. І багато друзів, знайомих кажуть, що у них те саме. Ви живете зі стиснутими зубами?
АР: А що вдієш? Нас такими зробили... Так, я теж стиснула зуби. Але іноді, коли емоції накривають, потрібно їх випустити.
ТК: Які у вас методи?
АР: Щоб триматися? Жодних! Тримайся — і все. Я тобі відповім словами Лесі Українки: «А де це написано, в яких небесних книгах, що я повинна бути щасливою?» Розумієш, коли ти бачиш багато прикладів страшних доль, коли знаєш, що людина, якій ти повністю довіряєш, в якій розчиняєшся, пройшла жахливі випробування і каже тобі ці слова… Словом, ти не маєш права не триматися!
ТК: Інакше кажучи, триматися можна, до прикладу, за Лесю?
АР: Абсолютно. У Лесі можна черпати все. От просто — все! І мужність, і силу людську.
Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний та Ада Роговцева. Джерело: Фейсбук Ади РоговцевоїТК: Кажуть, що в цій війні воюють не тільки армії — воюють культури. Їхня проти нашої, яку рашисти не визнають за достойну...
АД: Я тобі скажу інакше: вони не воюють — вони гавкають. Як скажені собаки без розуму. Вони засліплені зневагою до іншого народу. Це нелюди. І вони не можуть зрозуміти одного: сантиметра їхньої території ми не переступили. А вони знищили храми, університети, школи, дитячі садочки, театри. Вони руйнують усе. Хто ці люди? Про яку культуру ми говоримо?
ТК: Щодо «пушкінопаду» та іже з ним: чимало культурних діячів підтримує хвилю дерусифікації, але є й ті, хто вважає, що це, як зараз заведено казати, не на часі. Ви як гадаєте?
АР: Знаєте, минуть роки й історія все розставить на свої місця. Але я розумію бажання, гнів людей: в той час, як гине твоя дитина, твій народ кланяється російському поету, як ідолу... Втім, у мене така позиція: я б не рушила. Я б тихенько зняла й віднесла кудись подалі, на задвірки. От як із лєніними.
ТК: У вас, людини, яка мала багато тісних культурних звʼязків із Росією, теж гнів?
АР: Тільки гнів і прокльони! Більш нічого. У мене ж не просто звʼязки. Я там працювала 60 років. Був час, коли мене в Росії любили більше, ніж в Україні. Шанували. Все-все було! Але так, як вони ставляться до мого народу, моєї культури, моєї історії, моєї землі, — пробачити не можу. Нікому. Жодному з них! Ну, крім Лії Ахеджакової.
ТК: Багато разів із початку повномасштабної війни звучали думки про крайню межу, точку неповернення. Спочатку це була Буча. Потім Краматорський вокзал. Маріуполь...
АР: Для мене цією межею став 2014 рік. Я ж увесь цей час їздила туди, на передову, в окопи. Всі ці роки, постійно. Я знаю, про що кажу. Із 2014-го я ховаю рідних мені людей, українців. Вмираю разом з ними. Тому для мене ця війна — продовження тієї. Тому я навіть не памʼятаю перших днів.
ТК: У росіян є крайнє зло, яке вони готові заподіяти?
АР: Є, і вони на неї постійно вказують — атом. Хоча, знаєте, це вже не межа, це замежжя.
ТК: Багато хто каже, що росіяни не наважаться: вони ж, мовляв, теж хочуть жити.
АР: Знаєте, от є маньяк. Він ріже дитину, ґвалтує, а потім спокійно повертається додому до своїх дітей, до дружини, ходить на роботу. А наступного разу знову бере хлопчика або дівчинку — і ґвалтує й ріже. Його можна зупинити, тільки вбивши. Отак і тут. Це все — як хвороба маньяка.
ТК: Театр зараз переживає другий апокаліпсис, першим стала пандемія, коли закривали зали. Тільки все почало якось працювати — і тут війна.
АР: З театрами біда, вони не можуть нормально функціонувати. Люди втрачають роботу. Це факт. У театрі навіть відпустка на місяць — це вже розтренованість, а коли йдеться про два місяці чи взагалі невідомо скільки... От ми нещодавно виступали в Чернівцях. Відпрацювали половину — і тут сирена. Усіх вивели в укриття, потім усі повернулися з бомбосховища й довели вечір до кінця. А якщо це стається серед вистави? Вважай, вона загинула. Словом, для театру це непоправні корективи. Або люди взагалі не мають роботи, або вона понівечена.
А ще ж психіка людська — з чим ти виходиш на сцену як актор, з якими емоціями й внутрішнім станом. Із чим тебе зустрічають у залі. Навіть коли все добре, як у вас тут, у тилу, — люди ж приходять із різними емоціями. У когось убили друга чи рідну людину, в когось зруйнували дім. Біженці — це люди із розірваними в клапті душами. Це все впливає на атмосферу. Зараз глядацький зал інший. Неоднорідний дуже.
До мене після вистави от тепер дівчинка підійшла, обійняла, подякувала. Я, каже, з Ірпеня, а мій хлопець коханий зараз під Ізюмом. Каже, поки ви говорили зі сцени, мені легше було на душі.
А є інші — сидить у залі хтось проросійський і думає: та що воно там балакає, стерво? Вона в Росії працювала, заробляла, а зараз така мені тут українка! Знаєш, на початку війни ще 2014 року в мене був випадок, коли я зі сцени сказала «Слава Україні» і ми заспівали гімн, а (це потім колега розповів) звукорежисер у будці спитав: скільки їй за це заплатили? Такі люди теж є. Достукатися до них? От як?
ТК: Ви сказали зі сцени, що зараз язик не повертається грати вистави російською мовою. Свої з репертуару потроху перекладаєте українською. Важко, скажіть?
АР: Важко в тому сенсі, що все ж уже завчене і тепер треба переучувати. Інша мова — інша побудова фраз, інша фонетика і мелодика. Це велика робота і над цим потрібно працювати. Але що ж — такий час. Значить, треба робити новий репертуар українською мовою. І от теперішньому директору Мукачівського театру, Юркові, Юрій Глеба, директор Мукачівського драмтеатру, що раніше був театром російської драми. я вклоняюся до землі, бо він у театрі російської драми поставив український репертуар. Це правильно.
ТК: У «київській російській драмі», вашому рідному театрі, Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки до кінця лютого 2022 року називався Національним академічним театром російської драми імені Лесі Українки. власне також почали перекладати вистави українською. Проте кажуть, що бояться втратити глядача.
АР: Ну, звісно, вони його втратять! Тут навіть нема сумнівів. Ці люди, що живуть роками в Україні й не вчать мови, — вони такі речі не підтримають. Більшість із них. Але ж Зеленський вивчив мову? За рік! І непогано говорить. Нема питань до нього? Отож. Бачте, якщо треба, то можна. Ну а якщо не треба, — будь ласка, в Росію і грайте чи дивіться вистави там. Іншого виходу зараз немає.
Дякуємо інформагенції Укрінформ за можливість публікації
