Євген Клімакін: Насте, що тебе радує?
Настя Станко: Мій син. Він народився 1 січня 2021 року — легко рахувати. Вчора чоловік прислав відео, як син їсть кукурудзу, — раніше він ще цього не вмів. Мене радує звільнення населених пунктів, мене радує, що люди, які довго за них боролися, — живі й можуть потрапити, наприклад, в Ізюм. Мене радують люди, яких вдалося врятувати.
ЄК: Ти була в деокупованому Ізюмі, причому однією з перших з-поміж журналістів. Ми всі бачили фотографії. Розкажи про те, що не передають знімки: запахи, настрої, емоції.
НС: У день, коли на Ізюмщині в сосновому лісі почали розкопувати могили, не вщухав дощ. Іноді він переходив у зливу. Всюди був трупний запах. Болото липло до ніг, ми грузли в багнюці. Дощ стікав по людях, по обличчях. Дехто з тих, хто розкопував, плакав. Першого дня викопали дорослих чоловіків. А потім уже й дітей почали. У двох військових ми бачили зв’язані ззаду руки. Один цивільний був із мотузкою на шиї, теж зі зв’язаними руками.
ЄК: Твоя уява щось домальовувала?
НС: Я думала, що могло статися з цими людьми. Їх зв’язали після смерті чи спочатку в’язали, а потім вбивали? Всі викопані загинули несвоєю смертю.
ЄК: Після 24 лютого ти розглядала варіант виїзду з України?
НС: Ні. Поза Україною мені ще страшніше. В одному з моїх репортажів описана героїня-лікарка, українка. Вона віддавна жила в Австрії, одружена з австрійцем, все добре в житті... Але коли РФ напала на Україну, вона поїхала волонтеркою в перший добровольчий медичний шпиталь імені Пирогова. Ми спілкувалися в Слов’янську. Бомби падають, а вона каже: «Мені тут спокійніше. У Відні я божеволіла, здавалося, що в Україні все завалилося. А тут я хоч і в епіцентрі, але бачу ситуацію, розумію її, можу оцінити».
Мені було б дуже погано закордоном, тим більше, що здалеку важко зрозуміти ситуацію. Я щиро співчуваю своїм співгромадянкам із дітьми. Не уявляю, як би я з малою дитиною поневірялася світом. Все-таки мені зі своїми, з українцями, в Україні легше.
ЄК: Ти згадала про сина. Думаю, ти часто чуєш від різних людей: а навіщо тобі все це? як ти можеш кидати дитину?
НС: З одного боку, це некоректні запитання, з іншого — вони правильні. Я їх собі теж ставлю. Іноді думаю, що це безвідповідально — їхати на фронт. А якщо зі мною щось станеться? Хороший репортаж не вартує нічийого життя, хай там що. У військових теж є діти, проте вони продовжують воювати. Ось і я роблю свою роботу.
Слухай, це ж ще й такий собі егоїзм. Буде неправдою казати, ніби ми їдемо на фронт тільки заради святого обов’язку — доносити до людей інформацію... Це так, але я там передусім тому, що мені хочеться там бути. Мені хочеться перебувати поруч із тими людьми. Мені хочеться відчувати те, що відчувають вони.
Країна переживає щось неймовірне — як погане, так і хороше, як сумне, так і щасливе. Я не хочу це пропустити. Я просто відчуваю, що я там, де маю бути. Це дивно звучить, але мені на фронті комфортно. Водночас дуже некомфортно і дуже комфортно.
ЄК: Звучить це страшно: на війні мені комфортно.
НС: Там переживаєш сильні емоції. В одному з репортажів ми писали про звичайного поліцейського, який поїхав у сіру зону, щоб вивезти пораненого хлопця, цивільного, якого вже п’ять днів ніхто не хотів вивозити. Лікарі сказали, що якби того дня хлопця не довезли до них, то він би помер. Поліцейський не мусив цього робити, ніхто його про це не просив, але він просто взяв і зробив. І от я стою, дивлюся на нього: ну, звичайний собі чоловік, з Донеччини, з Горлівки. А насправді він — герой, який ризикнув життям, щоб врятувати людину. Я стою, плачу, він плаче, мама врятованого плаче... І думаю собі: як круто бути поруч і все це бачити, як круто жити з ним в один час.
ЄК: Твої репортажі на ютюбі набирають мільйонні перегляди. Буває таке, що ти публікуєш репортаж, а герой уже загинув?
НС: З двома передостанніми репортажами з півдня, на жаль, так і було. Ми спілкувалися з одним капеланом, потім почався контрнаступ української армії на півдні й він загинув. Загинув, але накрив собою від осколків кількох воїнів.
Інший хлопець, Святослав, кримчанин, з 2014 року в Криму не жив. Він, зокрема, розповів на камеру, що хоче повернутися в український Крим. Святослав загинув при штурмі російських позицій. 32 роки йому було. І в український Крим він уже не повернеться.
Кожна історія наших перемог, наступів — це ще й історія смертей. Ми постійно відстежуємо на мапі зміни лінії фронту, але не можна забувати, що за ними стоять люди, які щодня гинуть. Щодня.
ЄК: Під час війни твоє ставлення до смерті змінилося?
НС: Потрібно простіше ставитися до смерті. На жаль, смерть стала чимось буденним для багатьох українців, не лише військових. Рано чи пізно ми всі помремо, а на війні можна ще й з користю. Насправді не так страшно помирати на війні, адже ти знаєш, за що гинеш і що в цьому є сенс. Але мій чоловік з такою думкою не згоден. Він каже, що це все дурня, що життя важливе, що життя безцінне. І ми постійно про це сперечаємося. Але більшість військових, з якими я говорила, вважає, що померти на війні, — це нормально.
Ось загинув у червні Роман Ратушний, дуже відомий український активіст. 24-літня людина перед смертю написала заповіт, в якому вказала, кому перерахувати його гроші. Частину заощаджень він передав на культуру, зокрема капелі бандуристів, частину — на медіа. Розумієш, така молода людина склала свій заповіт дуже скрупульозно.
ЄК: Як би ти хотіла святкувати перемогу України у війні?
НС: В Криму. 2012-го я їздила туди на мис Айя під Севастополем. Там дуже класно, я скучила за тими місцями. Тоді там не було готелів, тільки кемпінги. Пригадую, нас віз човном чоловік із російським прапором. І там були люди, які любили Росію (напевно й досі люблять). Мене це страшенно дратувало.
Знаєш, я вісім років не думала про повернення в Крим, бо не вірила, що це можливо. А зараз почала вірити. Недавно я потрапила в смішну ситуацію. Мені робили операцію на ніс — він колись був зламаний і я вирішила, що потрібно підлікувати, бо погано дихала. І ось анестезіолог робить мені наркоз і каже: «Подумайте про щось класне, ніби ви на Багамах, на пляжі». Я напівспляча йому: «Які Багами? Я не хочу на Багами!» Він: «А куди ви хочете?» Відповідаю: «Ну, в Крим». І на цьому заснула.
Інтерв’ю записане в рамках проєкту Інституту репортажу «Моменти»
